Згадавши цю зустріч, полковник роздратовано відкинув альбом. Ще не усвідомив причину свого роздратування, але дивитися на Райлі було незручно і тоскно, наче той дорікав Грейтові. А може, це просто здалося полковникові і було наслідком нервового напруження, в якому перебував останні дні?

І все ж почуття ніяковості не зникало, і це продовжувало дратувати Грейта — наче він завинив перед кимось і повинен виправдовуватися. В глибині душі він знав, що саме дратує його, та не давав цій думці розростися, відкидав її, настроюючись на веселий лад — навіть почав муркотіти пісеньку з оперети. Та обличчя Райлі — жовте і зморщене — стояло перед очима, як живий докір, а поруч з ним — рожевощоке, самовдоволене обличчя німця.

Що б сказав йому зараз Райлі?

Грейт вкусив себе за великий палець. Напевно знав, що б сказав Райлі, хоча і боявся цього слова. Зрадник!

Цей рожевощокий есесівець з «Веселого пекла», може, катував Райлі в концтаборі. Але ж і Хаген не був вільний у своїх вчинках і уподобаннях. Райлі кидав на них бомби, а той обгороджував табори колючим дротом. Що кому випаде, шляхи людські недовідомі…

І все ж оте слово — зрадник — пекло, наче одержав прилюдного ляпаса. Грейт налив собі склянку віскі і випив, не розбавляючи і не закушуючи. Алкоголь одразу вдарив у голову, зробилося трохи легше, і пекуче слово заховалося кудись, хоч і дражнило звідти, як дражняться хлопчаки, здалеку показуючи один одному язика.

Грейт роздягнувся і заліз під ковдру. Спати, тільки спати! Зранку ніщо не тривожитиме його, геть думки! Зробилося шкода самого себе: у інших жодних терзань, а тобі, як навмисно… Згадав молитву, яку щодня проголошував дід. День їхньої сім'ї завжди починався з молитви.

— Отче наш, — прошепотів, — сущий на небесєх! Да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя…