Картер випалив цілу пачку сигарет, випив кілька чашок кави. Він помітно втомився, але чемна, люб'язна посмішка все ще не сходила з його обличчя.

— Ви, наскільки я зрозумів, пророкуєте Америці долю Римської імперії, а Америка все більше й більше поширює свій вплив на вільний світ.

— Як поширює? Коли б не ви, містер Картер, не такі, як ви, не ваші методи, не десятки й десятки мільйонів доларів, асигнованих конгресом на потреби «Відділу таємних операцій»…

— Пробачте, але…

— Гаразд, облишимо цю небезпечну для вас тему. Повернемося до того, з чого почали. Ви заперечуєте істину, розуміючи, що вона є істина. Ви її боїтеся, ненавидите, бо вона викриває вашу суть, розкриває всі ваші справи, всі злочинні наміри ваших НАТО і СЕАТО, всі таємниці Пентагону.

— Припустімо, все це так. Але що виходить? Люди, наділені тяжкими вадами, ті, що розуміють істину, але заперечують її, заслуговують не гніву, а співчуття, бо їхня совість, так би мовити, хвора. У ваших словах, звернених до американців, немає співчуття. Але хвору совість не можна вилікувати ні гарячим залізом, ні водневою бомбою, ні міжконтинентальною ракетою. Можливо, час вилікує нас.

— Ось тепер ви маєте рацію! Коли-небудь ви все-таки вилікуєтесь, матимете совість.

— Дякую.

Картер знову поміняв маску — серйозне задумливе обличчя стало вимушено усміхненим, солоденьким.

— І коли тільки ви встигаєте все робити: викривати в протизаконних діях дипломатів, писати соціологічні реферати з серії «боротьби за розум людей», з насолодою читати сонети Шекспіра?

Люб'язність дипломата лишилася без відповіді.

Шатров не висловив і тисячної частки того, що йому хотілося сказати про правлячу верхівку США, про відомство Аллена Даллеса, про цього диктатора таємної американської дипломатії, злого генія Білого дому.

Ввійшов Гойда і повідомив, що літак, яким містер Картер повинен летіти в Москву, уже приземлився на Ужгородському аеродромі. Бесіду було перервано.