Гойда вирушив ловити «райдугу».

Давно він не був там, де вирують шалені потоки, де починають свою бурхливу течію до Тиси, Кам'яниці, Латориці. Чорний, Білий, Зміїний, Вовчий, Ведмежий. Давно не чув він шуму і гуркоту гірської води, не вдихав пахощів розігрітої на сонці глиці смерек, не бачив крапчастих спинок форелі, що іскряться в прозорих льодових потоках. Недаремно цю рибу називають тут «райдугою».

Тільки-но Гойда надів старі, латані-перелатані суконні шаровари, куртку, пошиту з солдатської плащ-палатки, непромокальні, намащені жиром чоботи, вдихнув запах нехитрих рибальських снастей, як одразу забув усі важливі справи і відчув себе вільним рибалкою. Не вірите? І слушно. Гойда ніде й ніколи не забував, хто він. Хлопець тільки удавав, що він завзятий рибалка.

З вудкою на плечі, з маленьким відерцем у руці, насвистуючи улюблену пісеньку, прямував Гойда вологим від учорашнього дощу безлюдним берегом Кам'яниці. Прямував він до монастирської переправи.

Гірські холодні води Кам'яниці з приглушеним гомоном струмували широкою ущелиною, яку пробили у незапам'ятні часи в схилах Соняшної гори. Крізь прозоро-синю товщу води було добре видно дно, завалене замшілими брилами, сірим шорстким плитняком і обточеною, кістяної білизни галькою. Важкі темні карпатські кручі здіймалися над долиною Кам'яниці.

Гойда подивився на дзвіницю і похитав головою. «Хитрюги ці чорні праведники. Проповідують царство небесне, а самі захоплюють на землі райські куточки. Санаторію або будинку відпочинку розміститися б тут, а не дівочій тюрмі».

Монастир височів над Кам'яницею, на стрімкій, майже сорокаметровій гранітній кручі, його білі стіни, оцинкований дах, позолочений хрест І дзвіниця різко виділялися на похмурому фоні гір.