У сірій кручі вирубані вузенькі стрімкі східці. Вони починалися біля самої води і вели вгору, до глухої, викуваної з заліза монастирської хвіртки.

Там, де починалися східці, на воді погойдувався вузьконосий легкий човен. На його кормі сиділа жінка в чорному.

Гойда приклав до рота долоні і закричав:

— Ого-го-го-го!.. Давай!

— Іду-у!.. — зразу ж відгукнулася черниця. Її голос, сильний, співучий, пролетів над Кам'яницею, відлунюючись у прибережних скелях, і завмер у далеких виноградниках.

«Це вона, Марія! Бач, яка голосиста», — посміхнувся Гойда. Він сів на камінь, що лежав на березі, ні на хвилину не відриваючи від ріки погляду.

Човен повільно, насилу переборюючи швидку течію, підпливав до лівого берега. На кормі, енергійно і вміло орудуючи жердиною, стояла Марія. На ній було чорне, під саму шию плаття, чорна хустка. Тільки обличчя біле та руки.

«Молода, вродлива, — подумав Гойда, — спритна, гостра на язик, а добровільно забилась у монастирську нору. Такій дівчині треба не богу та ігумені служити, а життю. Як би її витягнути звідти? Дрімає міськком комсомолу. А ти?.. А тобі все ніколи… Ех! Хочеш чужими руками творити добро».

Гострий просмолений ніс човна зашурхотів на прибережній гальці. Марія зсунула хустку на потилицю і, спираючись на жердину, привітно подивилася на Гойду.

— День добрий, — проспівала вона, не бажаючи помічати похмурого виразу його обличчя.

— Здрастуй, Маріє. Жива? Здорова?

— Слава Ісусу, жива і здорова. А ти?

— Я теж, як бачиш, ще не на тому світі. Перевезеш на той берег?

— Сідай!

Він стрибнув у човен. Марія вперлася жердиною в кам'янисте дно, з силою відштовхнулась, і шалена течія Кам'яниці підхопила, понесла човен. Марія кількома рухами жердини спритно вирівняла його і спрямувала до монастиря.