– Скільки од нас до фронту?

– Сімдесят п’ять метрів по радіусу, – чітко, як завжди, відповів Кір.

Нестерпна спека дихала в обличчя.

І раптом високе полум’я щезло.

Микола стрибнув на робота – його обережно обхопило одне з щупалець. Пробігши метрів з п’ятдесят, робот різко зупинився. Микола глянув униз – о жах! – під ногами була прірва, на дні якої клекотіла темно-багряна лава. Вона підмивала берег, великі брили гучно обвалювались униз і, зіткнувшись з лавою, перетворювалися в пару.

– Спрямована реакція розпаду охопила грунт, – сказав Кір, повільно задкуючи.

– Кір, ми повинні припинити реакцію.

– Це неможливо. Вона припиниться, якщо радіус кола, всередині якого ми стоїмо, дорівнюватиме нулю.

За вогняною прірвою темніла пустельна рівнина.

– Треба перестрибнути, Кір!

– Неможливо, – відповів робот, моргаючи очима-фотоелементами.

– Чому? – Вони з Кіром помалу відступали до центра кола. – Адже для тебе, зважаючи на місцеву силу тяжіння…

– Ось, – Кір показав штурманові два перебиті щупальця.

– Де ж це ти, Кір? – Микола приторкнувся до пошкоджених щупалець.

– Коли падав на грунт.

Вогняне кільце звужувалось…

7

«…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше – аж очам було боляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакитний вогник. Другий, третій, четвертий… Разом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!

Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою – скрізь спалахували зорі…

– Хто ви? – закричав я, і луна гучно повторила мій голос.

Отже, стіни не зникли? Просто вони стали прозорі. От би Кіра сюди, він би допоміг вирішити цю загадку.

Тільки я подумав про це – зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. Потім замість них з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.