В цей час хтось схопив його за вухо. Вася крутнувся, відскочив і побачив, що на нього строго дивиться товста, огрядна баба в картатій одежі і великій хустці, кінці якої стирчали на голові, ніби ріжки.

— Що це ти робиш, шибенику? — басом озвалася вона. — Хіба так можна — язика показувати?

— Я не йому, а собаці, — огризнувся Вася. — І потім — яке вам діло?

Він одступив крок на всякий випадок, баба знову не схопила його за вухо.

— Як то яке діло? — перепитала баба. — А ти хіба не до мене приїхав?

— Я до діда Левка приїхав, — бовкнув Вася.

— Значить, і до мене, — запевнила баба. — Ти що, халамиднику, забув мене? Я ж баба Оришка…

Вася, шморгнувши носом, мусив підійти і поцілувати бабу в зморшкувату щоку, яка пахнула якимись квітами чи травами.

— Ну, пішли, — цокотіла баба. — Дід зайнятий, так я вийшла тебе зустрічати…

Теплохід гучно завив, аж залящало в вухах, і поплив униз. Скоро він зник за поворотом. Баба Оришка схопила Васю за руку і повела по стежці, що гадюкою вилася між високою м’якою травою і кущами щавлю. Вася сердито вирвав руку.

— Сам піду, не маленький…

— Та бачу, — розсердилася баба, — виперло аж до неба! Ну, йди, йди…

Вася захоплено оглядався навколо, повними грудьми вдихав п’янюче повітря. Поміж травами текли струмки різнобарвних квітів, хиталися буйні кущі білої лози. Прямо над головою непорушно висів підорлик; очевидно, він виглядав здобич.

Стежка скоро закінчилась. Вона вивела знову на берег, до води.

— А це що — знову Дніпро? — запитав Вася, дивуючись,

— Не Дніпро, а рукав Дніпра, — пояснила баба. — Старик…

— Який старик?

— Ну, старе річище… Нам ще треба тут переїхати, а на тому боці і буде Синявка,

— А хто ж нас перевезе? — поцікавився Вася.