Марта заплатила, щільніше застебнулася, підняла комір пальта, закутала підборіддя м’яким кольоровим шарфиком, перекинула мисливську шкіряну сумку через плече і взяла два великих флакони з ліками. Зачинивши за собою двері аптеки, вона якусь хвилину постояла на порозі. Вихор, сніг, дощ, грязюка, миготливе непевне світло, густий присмерк лютневого вечора, коли люди квапляться, тікають від хвижі, тиснуться до трамваїв, поспішають, не дивлячись ні на кого. Довгий ряд зіщулених постатей тупцяв у ріденькій грязюці на тротуарі, чекаючи на 113-й номер трамвая, трохи далі така сама черга нетерпляче виглядала автобуса на Жолібож. Марта швидкими кроками, майже бігцем, повернула в бік Вєйської вулиці.

Коли і як це сталося, в першу хвилину вона б не могла сказати. Її очі наповнилися сльозами, і гіркий жаль залив серце. «Стільки клопоту, стільки старань, такі потрібні, страшенно потрібні ліки…» Обидва флакони валялися долі: з одного сочилася рідина, а таблетки з другого викотилися й змішалися з грязюкою.

Це перша реакція. Далі Марту охопила лють, а за хвилину — жах.

— Спокійно, люба… Злість шкодить красі… — прошепелявив високий підліток, злегка похитуючись. У нього було масне біляве волосся, спітніле обличчя і розстебнута на шиї бумазейна сорочка. Це він раптовим рухом вибив у Марти флакони з рук. Що це? Випадок, хуліганство чи неуважність, викликана дощем, сльотою, поспіхом? Одне не викликало сумніву — хлопець п’яний. І він був не сам. Поруч хихотів низенький опецькуватий парубійко в літньому пальті.

— Ви збожеволіли!.. Як ви ходите?.. Прошу відійти… — вигукнула Марта. Високий силкувався її обняти.

— Навіщо цей галас, подружко… Позбираєш, очистиш, хе-хе-хе! — хихотів опецькуватий, втоптуючи черевиком таблетки в брудне чорне місиво.