З черги на 116-й номер, яка стояла неподалік, почали обертатися. Кілька людей попрямувало на галас. Кілька прохожих зупинилося трохи віддалік.

— Ліки! Що ви, пане, зробили з ліками?!. Міліція!.. — заволала Марта Біль, злість і страх бриніли в її голосі. На неї війнуло смородом немитого тіла і брудної одежі хлопця, котрий все натискав на неї.

Від кіоска видавництва «Рух», неподалік од них, відокремилась якась постать — хлопець, теж високий, як і напасник Марти, без шапки, у вельветовій розстебнутій куртці. Блискавично він підскочив до Марти. Навколо вже зростала юрба — непевна, темна, невиразна, як погода.

— Мєтеку! Тікай! Навіщо цей галас… — Хлопець у вельветовій куртці пхнув високого в бік, потім швидким, нахабним жестом схопив Марту за підборіддя і брутально підвів угору її голову.

— Сестро! — процідив він крізь зуби. — Сестричко… Дивися, куди йдеш… Чуєш? Не лізь на спокійних людей, бо слізьми вмиєшся!.. А зараз…

— Ну, так… — швидко додав низенький опецькуватий парубійко, — налетіла, мов торпеда, а тепер нарікає…

— Я бачив, — кинув хтось з юрби, — ця пані бігла, мов шалена.

— Звичайна річ, — пожвавішала юрба, — молодий хлопець трохи випив… треба йому дати дорогу…

— Неправда! — раптом гримнуло збоку.

З кіоска виглянуло свіже обличчя немолодого вже чоловіка, оздоблене сивими, звислими, мов у сома, вусами і прикрашене гарненьким кашкетиком з блискучим козирком.

— Неправда, прошу панства! Цей лобур винен! Я добре бачив! Він, щеня таке, зачепив цю пані, вибив у неї з рук пляшечки!.. Я б тебе, паскудо… — з віконечка виглянув сухий кістлявий кулак.

— Дядю, — мовив низенький, спираючись ліктями об кіоск, — заткнись, добре?..

— Що ж тепер буде? — бідкалася Марта. Голос у неї обривався, вона не могла відірвати очей від змарнованих ліків.

— Ой-ой-ой… Щоб такі хлопці! Як це можна… — несміливо обізвалась якась молодичка в хустці.