— Собача погода, — зауважив він і додав: — Сестро, прошу швиденько з’єднати мене з редакцією газети «Експрес вєчорни».

Чергова сестра набрала номер і подала лікареві трубку.

— Редакція «Експреса»? Можна покликати редактора Колянка? Дякую.

Кілька секунд лікар чекав, тарабанячи тонкими пальцями по шибці. У трубці почувся приємний чоловічий голос:

— Колянко слухає.

— Лікар Гальський. Добривечір, пане редакторе. Дзвоню до вас, як обіцяв. Прошу зараз же приїхати до тринадцятого комісаріату. На Вєйську.

— Чудово. Отож ви, пане, думаєте, що… знову?

— Нічого не знаю напевно. В усякому разі, якась вулична бійка і дуже тяжке побиття чи навіть щось гірше. Я зараз їду туди.

— Дякую. За десять хвилин буду на місці.

Лікар Гальський поклав трубку. Ще раз посміхнувся черговій сестрі. — Може, вам, сестро, щось привезти з міста? — спитав він. — У нас ще ціла ніч попереду… — У нього було приємне, юнацьке обличчя й спокійні очі.

— Дякую, — відповіла сестра. — Нічого не потрібно. Бажаю успіху.

Гальський глянув на великий електричний годинник: була сьома година двадцять хвилин.

З вестибюля він вийшов легким спортивним кроком і стрибнув на приступку низенької сірої «Шкоди» з жовтим хрестом на дверцятах. Невеличка машина шугнула в запнуту дощовою заслоною Гожу, перерізала Маршалковську. Шофер включив сирену. Прохожі почали зупинятись, оглядатися.

Навіть найсвітліший оптиміст у день свого срібного весілля чи дізнавшись, що на його лотерейний квиток припав головний виграш або що Польща здобула світову першість з футбола, — навіть така щаслива людина не могла б назвати тринадцятий комісаріат приємним місцем. Він справляв досить-таки похмуре враження. Воно посилювалося ще й тим фактом, що комісаріат містився на першому поверсі, у високих, темних кімнатах пошарпаної війною кам’яниці. Навіть щоденне фарбування не могло б знищити брудносірої атмосфери, якою віяло від подряпаних стін.