Більше я, товаришу Соловйов, нічого не пам'ятаю…

Зараз я закінчу… Нічого, я віддишусь, це в мене буває…

Ну ось, опам'яталась я вже у палаті… Довго хворіла. Одинадцять разів оперували. Все надіялись хоч би частково зір зберегти і трошки зберегти лице.

Одного разу хірург Андрій Севастянович, випивши, підсів до мене на ліжко, обняв і сказав: «Машо, Машо, вибач, нічого я тобі більше не можу зробити. Партач я, а не хірург!» І заплакав.

Коли поправилась трохи, мене повезли в Москву, а вже з Москви — в Одесу, до професора Філатова, все хотіли зір повернути. Вчитися я почала ще в Німеччині, на слух, за сьомий і восьмий. класи. Андрій Севастянович інколи. читав, іноді сестри, із хворих теж, хто був вільний, приходив і казав: «Давай, Машо, почитаю». У Москві склала іспити за десятирічку, вступила в заочний педагогічний інститут. І все було нічого. А от в Одесі стало погано на душі. Філатов подивився, каже: «Дівчино, не треба від людини чекати більше, ніж вона може! Я не святий дух. Поки що нічого зробити не можу…» Ось тоді я відчула, якою сильною була в мені надія видужати! Треба жити, перебудовуватись на становище справжньої сліпої, а у мене руки опустились. Лишився рік до закінчення інституту — я навчання покинула. І знаєте, товаришу Соловйов, страшне відчуття було, неначе я не тільки сліпа, але й глуха до того ж! Не чую людей, не можу звуків розрізнити, все зливається в гуркіт, усі машини летять на мене.

Почала вчитися вулиці переходити з паличкою — не виходить! Соромно, страшно просити, щоб перевели. Люди, життя — усе повз мене, мов річка, і я за течією вже не встигаю! Бачите, тут ще, звичайно, була причина: в дзеркало я дивитись не могла, але руками своє обличчя добре вивчила і розуміла, як то воно людям на мене дивитися.

Одного разу стою ось так на розі, мучусь і відчуваю: хтось узяв під руку і повів на другий бік вулиці… Я подякувала і знову зупинилась. Чую, та ж сама людина знову підходить і запитує: «Ви що, не вмієте ще самі ходити?» Це був Анатолій Васильович.