Вилю Власеву вже було під п'ятдесят років, але все ще був нежонатий. Самотність особливо гнітила його у вихідні, а ще більше у святкові дні; однак при думці про шлюб він задоволене потирав руки, ніби далекоглядний мандрівник, що зумів обминути одне з найнебезпечніших місць на своєму шляху.

В кіно Вилю Власев ходив не більше як один-два рази на рік, і то тільки в тих випадках, коли демонструвався історичний або науково-популярний фільм. В театрі не бував із студентських років. Мав одну розвагу — грав у доміно з хазяїном квартири, і одну пристрасть — вів детальні записи в щоденнику про все, що вважав цікавим і важливим у своєму житті.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була відлюдкувата і молодих людей з гарячими серцями і буйною фантазією він не любив. До того ж він потай сподівався, що його призначать на посаду начальника лабораторії.

День був ясний, сонячний і теплий. Поки Вилю Власев спокійно гортав сторінки щоденника, інженер Спиридонов кілька раз похмуро пройшовся по кабінету, розмахуючи руками, потім зупинився біля відкритого вікна і задивився в далечінь. На голубому, трохи блідому небі сяяло яскраве полудневе сонце; стіни хат блищали і скидались на відполіровані листи слюди. Повівав теплий південний вітерець, і каштан, що ріс просто під вікном, ледве погойдував гіллям, густо порослим великими свіжо-зеленими листочками.

Славі Спиридонов примружив очі, — останнім часом вони в нього почали сльозитися від яскравого світла. Він перевів погляд на крону каштана і мимохіть зітхнув. Ним оволоділо почуття, що він замкнений в чотирьох стінах свого робочого кабінету, як пташка в клітці, і наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гіркотою. Йому так хотілося б вийти на вільний простір. Але очі в нього боліли від сонячного світла, а в кінчиках пальців почувався якийсь терпкий холодок. Це були перші неприємні ознаки старості, перші сигнали про те, що відтепер про подорожі, табірне життя можна тільки мріяти.