Вилю Власев витер долонею спітніле чоло й зітхнув.

— Взагалі, товаришу Спиридонов, господарська частина у нашій установі не зовсім на своєму місці, і прошу мати це на увазі. Скажете: велике діло — два запасних держаки! Справді, невелике. Але ж ви знаєте, що в складному механізмі буває досить і одної порошинки, щоб робота стала. Чи не так? Взяти хоча б годинниковий механізм… Та для чого звертатись до порівняльного методу, коли наш випадок і без цього ясний! Уявіть собі, що двоє з моїх людей поламають держаки молотів. А таке часто буває. Адже це однаково, що без рук лишитися!

Славі Спиридонов зсунув брови, насупився, по обличчю його промайнула тінь ледве стримуваної досади.

— Ви не повинні робити трагедію через такі дрібниці, — сказав він. — Ви інколи взагалі буваєте надто педантичним. Вибачте, але все це виглядає несерйозно. Два держаки! Мені здається, що ваші люди могли б зробити собі не два, а десять!

— Держава платить моїм людям за наукову, розвідувальну роботу. І вони повинні витрачати час саме на це. Що ж буде, товаришу Спиридонов, коли кожний із них почне займатися теслярством? Припустімо, держаки до молотків зробити можна. А ґноти до спиртових ламп? Невже мої люди повинні перетворюватись у спеціалістів по виготовленню ґнотів?

Спиридонов махнув рукою і з втомленим виглядом опустився в червоне шкіряне крісло біля письмового столу.

— Пробачте, якщо я вам надокучаю, — сказав Вилю Власев, розстібаючи верхній ґудзик шерстяної жилетки. — Ви знаєте, що я люблю суворий порядок і точність. Така звичка.

Тонкі губи Спиридонова скривила саркастична посмішка, та він стримав себе і, спокійно піднявши телефонну трубку, наказав завгоспу негайно видати бригаді ще одну дюжину запасних держаків для молотів і десять метрів ґноту для спиртових ламп.