Несамохіть Білан знову розповідав про свою операцію. Про страхи, про вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його пальців випорскує людське життя. Він знову серцем виболівав операцію.

- Ти… не слухаєш, - нараз зупинився, нерішуче торсонув Холод” за рукав. Потім щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столі. - Прокопе, ми вже запізнюємося.

Різко, пронизливо загув за вікном, унизу, високою трубою завод, і гук той, здалося Прокопові Гордійовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей свердлячий звук пробудив його.

- Запізнюємося?

- А так. Вибирати ж маємо… Тебе.

Холод справді забув за те. Всі думки з голови витисла чорна жалоба. Тільки зараз Прокіп Гордійович пригадав, що сьогодні мали відбутися вибори голови Хірургічного товариства республіки. Знав він і те, кого порекомендовано на цю посаду. Такі таємниці найперше влітають у вуха тих, хто б мусив довідуватись про них останнім. Звичайно, виповів її йому Олександр. І Холод тоді перед ним не крився, що прийме її без вагання. А тепер… Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.

- Гаразд. Я тільки мушу… Запис на останню сторінку. В історію хвороби.

- Напише асистент чи Варвара Іванівна. Вона он там, під дверима. А в дворі - наші абітурієнти. Теж хочуть піти на твої вибори, - примружив у співчутливій і підбадьорливій водночас усмішці живі очі.

Прокіп Гордійович ще мить повагався і повільно перегорнув останню сторінку сумної лікарняної повісті Вадима Соловейка.

Доцент Золотар сиділа за маленьким столиком у коридорі. Побачивши Прокопа Гордійовича, тіпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На її блідих щоках - два вологі сліди.

- Що це ви, Варваро Іванівно, - нахилився над нею Олександр Кіндратович, - у всіх на очах…