- Коли ж… такий розумний і хороший хлопець, - мовила зовсім не по-лікарськи, а просто по-жіночому доцент. І чоло її болісно зморщилось, а на віях знову заблищали сльози.
- Кріпітеся, - суворо мовив Холод. І, також суворо, але трохи м'якше: - Там, у кабінеті, історія хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордійовича відчуття, ніби він щойно ступив босою ногою на гостру склянку. І мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обійти ту стежку. Але щось не дозволяє йому того. На лавочці, під липою, сидить досугий, білий як лунь дід. Дід Соловейка. Сидить уже давно в камінній німій скорботі. У нього немає сліз. У нього вже немає нічого. Йому не можна говорити слів утіхи. Треба шанувати людське горе.
- Якось би забрати його звідси, - вказав Біланові очима на схилену постать Холод. - Але куди? Одинокий він. Хлопець казав, є в них якісь родичі на Солом'янці.
- Виклич машину…
- Ні, вже сам. Бо хто зна, чи є там хто-небудь.
- Прокопе Гордійовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дідуся. Вам же ніколи…
- Ліля. Ми ж хотіли…
Вони стояли поруч. Холодів Олег і Біланова Ліля. Олег - високий, незграбний - нестеменне батько. Тільки очі - неспокійні, і брови тонкі, нервові. Ліля - тендітна, струнка, на диво гарна. Надто несподівано гармонували в ній тугі чорні брівки і буйна хвиля золотого, шовкового волосся.
Дівчина стріпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
- А хто ж його, Олегу… Ми на кінець встигнемо. Олег мовчав, не наважуючись заперечити Лілі. Прокіп Гордійович ішов униз звивистою дорогою поруч Олександра Кіндратовича, а в душі до одної гризоти долучилось ще щось, ніби образа, ніби невдоволення. Ні, Прокопу Гордійовичу достеменно відомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не відгукнувся душею? Адже ж ніби не камінне має серце. Батько знає: Олегів світ зітканий нехай і з книжного павутиння, але тонко, душа його здригає від кожного дотику. Навіть більше, ніж би хотілося йому. І в кого він такий? Поїдуть рибалити, батько лаштує вудки, а Олег побреде кудись і часом повернеться аж надвечір. А то вклякне над кручією, годинами дивитиметься, як закручує вона смертельну спіраль. Що там бачить? А може, не бачить нічого? Покличе його Кіндратович, а він навіть не оглянеться. “Хіба я вам заважаю?”