Роговцев бережно склав карту.

— На детальну розробку операції п’ять днів вистачить? — звернувся до Левицького.

— Сподіваюсь, так.

— Не заперечуватиму, якщо ви скоротите строки, — зайняв своє місце генерал. — Знаєте, скільки пального виготовляється щодня на тому заводі? Ешелон цистерн. Підрахуйте кількість танків, які зможуть заправитись цим бензином…

Підполковник підвівся.

— Дозвольте йти, товаришу генерал?

Роговцев перегнувся через стіл, потиснув Левицькому і Петрові руки.

— Ідіть. Тільки прошу вас, Іване Олексійовичу, — мовив на прощання, — не вважати мого побажання відносно скорочення строків за наказ. Ні — то ні, ніхто вас у три вирви не жене: все треба добре продумати і вивірити. Зрештою, я покладаюсь на вас. Про хід підготовки прошу доповідати щовечора…

Дивлячись на дбайливо оброблені клаптики полів обабіч автостради, на побілені і розцяцьковані кілометрові стовпи, червоні черепичні дахи селищ, що виглядали з-за дерев, Петро раптом усвідомив, що ця розмова з генералом Роговцевим видається йому давньою-предавньою, ніби відбулася вона не на минулому тижні, а хто його зна коли — може, місяць, а може, й півроку тому…

Воістину незбагненні закони сприйняття часу людиною. Іноді минають роки, а якась зустріч чи розмова стоїть перед очима, як учорашня, таж, що відбулася годину тому, вже встигла вивітритись з пам’яті. Кирилюк виразно пам’ятав кожну деталь бесіди в кабінеті генерала, міг відтворити навіть інтонації Роговцева. Але дивне відчуття того, що вона відбулась бозна-коли, не полишало його. Може, тому, що весь час перед очима стояло останнє побачення з Катрусею.

Левицький відпустив його лише на дві години, і трапилось так, що Петро не зміг своєчасно попередити Катрусю. Він подзвонив у шпиталь, але там відповіли, що лікар Стефанишина сьогодні не працює. Відчувши, як обірвалося серце, Кирилюк набрав номер телефону гуртожитку. Невже не доведеться побачитись? Лише почувши Катрусин голос, трохи заспокоївся.