Видно, дівчині передалося хвилювання Петра, бо дозволила приїхати до себе. Вона жила в кімнаті з літньою жінкою-лікарем і, цінуючи її спокій, ніколи не запрошувала Петра до гуртожитку. Правда, попередила, що якраз прибирає помешкання — аби хлопець не дивувався і вибачив її. Та він уже не слухав. Збіг, стрибаючи через сходинки, на вулицю, де на нього вже чекала викликана підполковником “емка”, і за чверть години так само стрибав через сходинки, піднімаючись на четвертий поверх гуртожитку.

На його обережний стукіт ніхто не відповів. Петро легенько потяг на себе двері.

Катруся стояла на підвіконні і розвішувала фіранки. Звелась навшпиньки, намагаючись дотягтися до високо забитого цвяха. В усій її постаті було стільки грації, що Петро застиг, боячись ворухнутися, аби не сполохати дівчину.

Навкісні промені осіннього сонця зазирали в кімнату, виблискували на віконному склі, і ці грайливі сонячні зайчики дивно контрастували з темним силуетом Катрусі. Секунда та здалася Петрові довгою-предовгою — наче дівчина закам’яніла навшпиньках: тоненька, зі стрімким пагінням грудей. Ледь-ледь ворушився легкий ситець сукні — вітер бавився, підкреслюючи і без того чудові лінії дівочого тіла.

Катруся зачепила нарешті фіранку. Мабуть, протяг підказав їй, що хтось відчинив двері, — озирнулася. Побачивши Петра, кинула фіранку і стрибнула на підлогу.

Кирилюк продовжував стояти, спершись на одвірок. Чомусь йому здалося, що потрапив у казку, і ця дівчина, простоволоса, у ситцевій сукенці,— дивне створіння потойбічних сил.

— Причини двері! Протягне ж…

Навіть ці зовсім реальні слова не вивели його з заціпеніння. Машинально причинив двері, обіймав поглядом Катрусю. Ніколи ще не була така близька і бажана.

— У тебе щось трапилось? — почала дівчина, але, зазирнувши Петрові у вічі, все зрозуміла. Підійшла, поклала обидві долоні йому на груди, притиснулася до них щокою. — Вже?