— Так, — нахилився до дівчини Петро.

— Коли?

— Певно, завтра…

Більше Катруся ні про що не розпитувала. Знала — рано чи пізно вони розлучаться. Можливо, надовго. А може, назавжди. Дівчина не тішила себе ілюзіями, але цей день здавався далеким та нереальним. І ось — сталося…

— Я повернусь, Катрунцю, — якомога бадьоріше мовив Петро.

— Звичайно, повернешся, — відірвалась від нього Катруся, намагаючись дивитись весело. Петро зрозумів, чого коштувала їй ця удавана бадьорість, і знову ніжно пригорнув дівчину.

— Чекатимеш на мене? — запитав.

Катруся нічого не відповіла, лише глянула з докором. Гарячою долонею пестила йому щоку, потім пробігла пальцями по його вустах, підборіддю, наче не вірила, що це справді він, і ці зморшки біля губ — його, і прямі густі брови, і круте підборіддя — його… Боялась — відніме руку, і Петра не стане. Але невже таке може бути? Боже мій! Як недоладно все влаштовано на світі!

Петро знав: через півтори години він мусить іти. Півтори години — до смішного мало. Але ж це дев’яносто хвилин, ні — це кілька тисяч секунд, а кожна секунда для нього зараз — як вічність. І все ж вони спливають, ці секунди. Майже фізично відчував, як течуть вони повз нього і Катрусю, сміються, бавляться, показують язика — тисячі маленьких, кумедних, пустотливих секунд. Вони стукають йому в скроні, а може, це просто розбурхалась кров? Стук… стук…

Чомусь Петрові стало шкода самого себе. Уперше за весь час пожалкував, що так швидко випало йому від’їжджати. Чому саме завтра, а не через тиждень чи місяць? Він подумав про це зовсім мимоволі. Розумів: вона дрібненька, ця думка, але не міг її позбавитись. Це сердило його, порушувало душевну рівновагу, не давало можливості зосередитись і сказати Катрусі все, що хотів би сказати.