Дівчина зрозуміла його, вірніше, відчула щось, бо раптом мовила:

— Не хвилюйся, любий, усе буде добре…

Петро зітхнув. Як вона це зрозуміла? Звичайне слово — воно відразу зняло всі його сумніви. Так, він просто хвилюється, він не може не хвилюватись — це природно і до безглуздя просто. Йому боляче розлучатися з Катрусею, і він ще не знає, як зробити це. Та зробить, — він мусить це зробити.

Але ж як швидко спливають секунди! Стук… стук…

Карл Кремер потер підборіддя пальцями, обтягнутими тонкою лайкою. Краще зараз не думати про Катрусю, не згадувати про неї. Він не може дозволити собі найменшого попуску, він повинен знову стати, Карлом Кремером. Тепер навіть думки його будуть “солідні” і неквапливі. Петро згадав слова Левицького, мовлені на прощання:

— Необережний рух, слово, міміка — все може виказати тебе. Все залежатиме від того, наскільки ти влізеш у шкуру Кремера. Раніше поруч були Галкін і Катря, все-таки легше. Тепер ти один — Кремер і лише Кремер, навіть сни тобі повинні снитися, — усміхнувся, — обичайні. Бажано щось про комерцію, банківські операції…

Милий Іване Олексійовичу! Я все пам’ятаю… Але ж ви так і не знаєте, про що думав я, розлучаючись з Кат-рею. Тоді.допомогло мені Катрусине слово. Тепер я не хвилююсь і уважно слідкую за дорогою, а думками там — за тисячі кілометрів. Ніяк не можу забути прощальний погляд дівчини, ніяк не можу позбавитись сорому за дрібненьке, почуття, що сколихнуло мене тоді. Картаю себе за нього, а воно жевріє. Та не хвилюйтеся, Іване Олексійовичу, це не завадить мені; і згадайте — ви ж також любили колись…

Мабуть, я не зможу до кінця виконати ваше побажання — обичайні сни не снитимуться мені, та я буду обережний і сміливий, розсудливий і наполегливий. Я не відступлю ні на крок і в разі потреби піду на будь-який риск, бо не зможу повернутися до Катрусі з фальшинкою в душі. Доки потрібно, я носитиму машкару Кремера, рахуватиму марки і гендлюватиму діамантами, усміхатимуся фрау Ірмі і підтакуватиму фон Вайгангу.