— Так, Остапе Володимировичу, логічне припущення, — докинув слідчий, — правда, поки що тільки припущення…

— Нехай і так. Все ж версія, Петре Яковичу. З якоїсь треба починати.

— Це правильно, — погодився слідчий. — Починати треба. — Він задумливо потер свій довгий, мовби цікавий, ніс. — А ще які версії можуть бути? Наприклад, сусіди, друзі або просто випадковий зальотник, «гастролер». Не виключено, і наводчики… місцеві. Хто знав, що Гальчинська багата?

Андрійко знизав плечима.

— Можна, звичайно, й чергову версію, як завжди, ті, котрі були раніше судимі… Але це тільки час і сили забиратиме. Ну, ще сусіди, друзі… Але найперше — родичі. Я вже встиг запросити ощадкаси і нотаріальні контори. На ощадній книжці тридцять тисяч. Є й заповіт. У заповіті названа Гальчинська Оксана Павлівна. Проте мені розповіли, що покійна заповіт часто змінювала: то писала на Гальчинську, то на Хоменкову. З яких причин — невідомо. Певно, стара була сварливою, з примхами. Я гадаю, треба починати з обшуку у обох родичок…

— Ще мало підстав, — зауважив Співак.

— А ці племінниці міцні жінки? — запитав Чубач.

Капітан примружив око, згадуючи уже знайомих йому жінок.

— Як сказати. Гальчинська висока, худа, років на тридцять. Хоменкова трохи кремезніша і, здається, при силі.

— Удари молотком були завдані з великою силою.

— Ну, у стані перезбудження і злості, яке вихлюпується у момент злочину, в убивці спалахує потроєна зловісна сила, — зауважив Андрійко. — Нас дуже підвів черговий по міськвідділу лейтенант Кучеренко, — сердито зазначив далі капітан. — Не оглянув як слід ні місце події, ні убиту. Гидливий чистоплюй, чорт візьми! Не придивився до мертвої, не звернув увагу на кров під головою, зіпхнув труп у морг — і квит. А треба було доповісти у відділ і викликати судмедексперта, фотографа і нас.