Чубач згідливо кивнув.

— Ні понятих, — бурчав Андрійко, — ні протоколу, ні ретельного огляду квартири…

Співак підвівся.

— Все так, Остапе Володимировичу. З цього і почнемо. Ось тільки доки чекати ваших лейтенантів?! Де машина?

Капітан Андрійко підняв трубку телефону, та в цю мить двері відхилилися і до кабінету заглянув маленький, верткий молодик, обвішаний двома фотоапаратами, за ним лейтенант-оперативник на прізвище Задорожний.

— Скільки можна чекати! — дорікнув Андрійко, кладучи трубку на апарат.

— А машини не було, — доповів Задорожний.

— Вічна проблема, — скривився Співак. — Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумію, нас, прокуратуру, обділяють, але щоб вас не забезпечили?!

З цими словами, пропустивши вперед працівників міліції, він вийшов у коридор і замкнув свій кабінет.

* * *

Через кілька хвилин уся оперативно-слідча група була на розі Веронського і Гегелівської. Тяжкий дух у кімнаті убитої не вивітрився, і лейтенант Задорожний повідчиняв вікна.

Обшук тривав довго. Поняті — сусідка з другого поверху, яка була і тоді, коли Кучеренко зламав замок, і дідуган з першого поверху, що жив якраз під квартирою убитої, — незабаром втомилися і покірно сиділи у м'яких кріслах посеред кімнати.

Квартира Людмили Гальчинської була однокімнатною, але великою, значно більшою, ніж повоєнні квартири, з просторим альковом в глибині її. Напхана скульптурами давньоримських богів, серед яких найгарнішою була висока біла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження підсилювали і картини у почорнілих від часу важких багетових рамах, серед яких висіли не тільки копії, а й оригінальні пейзажі С.Васильківського та О.Мурашка. У буфеті, на кухні, оперативники побачили цілу батарею дорогих вірменських та грузинських коньяків, шампанського і порожніх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постільної білизни.