Їй не пощастило. Враз почула, як відчинилися двері кафе:

— Момент!

Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потім рвучко повернулася і побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, він посміхався.

— Пані Люція…

— Ви знаєте моє ім'я?

— Я все знаю… Пані Люція поспішає додому?

У синьому світлі замаскованої лампочки над дверима кафе посмішка офіцера здалася кривою, підступною.

— Так. Пізній час.

— Я вас відвезу. — Він узяв дівчину під руку, мовби галантний кавалер, і Люція відчула, як у неї підтинаються ноги.

— Ні, ні, дякую, — спромоглася прошепотіти вона пересохлими губами. — Мені тут недалеко… Та й подихати хотіла дорогою після прокуреного кафе… Така задуха у залі, я співати не могла…

— Проте співала гарно, — сказав німець, підводячи Люцію до машини. — А для прогулянок зараз запізно. Комендантська година.

Люція поправила на руці пов'язку, яку носили тільки працівники німецьких установ. Фольксдойче Гіллер таки багато зробив для неї! Есесівець помітив її жест.

— Все одно краще поїхати, — посміхнувся, відчиняючи дверцята машини. — Сідайте… До речі, мене звуть Курт Раух… У вас не зовсім слов'янське ім'я, — сказав, умощуючись за кермом, — в кожному разі, не російське і не українське. Ви не католичка, не полька?

— Ні, — промимрила Люція. — Це я, — запинаючись, додала, — сама себе так назвала… — Ой, як їй не хотілося зізнаватися! — А за документами я — Люда, Людмила…

Раух кивнув. Машина плавно рушила з місця.

— А у вас, у Дойчланд, буває таке ім'я?.. — спитала, осмілівши, Люція.

— Це ім'я романське, в Італії найбільше, але трапляється рідко й у нас, на півдні…

— Хто ваші батьки? — питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Васильківською.