— Службовці в маленькому містечку. Вчителі. До Києва я приїхала вчитися у музичній школі. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нічого про них не знаю і хвилююся.

— Втекли від нового порядку? — строго спитав гауптштурмфюрер. — Вони що, комуністи чи євреї?

— Ні, ні, — злякалася Люція. Які комуністи, які євреї? Помилуй, господь! — Вона мимоволі підняла руку, щоб перехреститися, але на сидінні було тіснувато і рука, тицьнувшись у плече, опустилася. — Ми православні з діда-прадіда. Просто живуть на Донбасі. Ваші, — вона хотіла сказати «наші», але не наважилася, — ще не визволили їх з-під більшовицького гніту.

— Не сумуйте, Люція, — заспокоїв Раух. — Скоро вся Росія буде вільна і ви зустрінетесь з батьками. До речі, звідки ви так добре знаєте німецьку?

— Батько викладав її у школі. І я полюбила цю чудову мову.

— О! — задоволене відгукнувся гауптштурмфюрер. — Відразу видно, що ви не належите до тієї упослідженої юрби, яку у вас називали народом.

Енергійним кивком Люція підтвердила комплімент німця.

— Де ви живете? — аж тепер спитав Раух.

Люція розглянулася. Здається, вони підіймаються з Хрещатика на Володимирську.

— На Бульварно-Кудрявській, на розі з Гоголівською… Зараз прямо їхати…

— Я знаю, як їхати, — обірвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.

— Ні, не туди! Ви не знаєте, — торкнула дівчина його за рукав.

— Я все знаю, — суворо повторив офіцер. — І не треба, люба Люціє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварію.

Люція знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони під'їжджали до великого темного будинку, що бовванів у темряві вулиці, і дівчина завмерла від страху…

Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люції відлягло від серця. Гауптштурмфюрер віз її не до своєї темниці, в гестапо, а кудись далі. Зрештою, вона згодна на все, тільки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною…