— Так, постріли, і ось він, Нікола, ще раніше почув ваш крик.

Невідомий схвально кивнув головою.

— Револьвер пропав, та це дрібниця, — говорив далі невідомий. — Хорош якут. Ви здивовані? Я шлен експедиції вивчень Арктики Англійський королевський географічний товариства. Ви теж наушний працьовник?

— Так, я від Академії наук СРСР… Чи не хочете просушити свій одяг? — запитав я, пильно оглядаючи його.

Те, що я вважав за бідон, було чимсь іншим, але я не знав, що це таке. Циліндр, що відсвічував крізь грязюку ртуттю, закінчувався зверху вузькою шийкою і, судячи з напруження руки, що тримала його, був досить важкий.

— Просушитись? Ні, дякую. Мені не треба. Дякую.

Кивнувши головою, він несподівано обернувся і почав швидко підніматися вверх по схилу.

Я здивовано поглянув йому вслід. Чоловік, тільки що врятований від смерті, міг би проявити більше уваги до нас. І звідки він узявся тут? Мені не доводилося чути про експедицію, відправлену сюди з Англії. І цей дивний бідон…

— Сильно дурак. Лівольвел кинув, глесик рятував, — висловив Нікола свою думку про невідомого.

Потім він задумався, несхвально похитав головою і почав збирати хмиз для багаття. Ми самі намокли, рятуючи англійця.

— Ей! Ей! — раптом почув я голос невідомого.

Він стояв на великому порослому мохом камені і махав рукою.

— Послуга за послугу! — крикнув англієць. — Не йдіть туди, — він простягнув руку в напрямку вітру, — там смерть! — І, кивнувши головою, він стрибнув з каменя і зник.

«Що за дивне попередження! — думав я. — Не ходити в той бік, куди дме вітер?» Але саме туди мені й треба йти. Я повинен дослідити той «фокус», куди прямували вітри з усіх боків земної кулі.

II. «МЕРТВИЙ КАЮК»

Як тільки ми зупинилися, хмара комарів обліпила нас. Та, мабуть, це була дрібниця порівняно з тим, що тут звичайно буває влітку.