— Вперше чую, щоб до палеонтолога зверталися ніби до лікаря, — відповів професор. — Мабуть, сталося непорозуміння. Коли я не помиляюся, ви назвали ваш інститут астрохімічним. Ніколи не чув про таку науку, але твердо переконаний, що не маю ніякого відношення ні до хімії, ні до астрономії. Я, панове, па-ле-он-толог!

— Саме тому ви й потрібні нам, — втрутилась у розмову Рилова.

— Якщо так… Я до ваших послуг, — промовив Крайфорд, знизуючи плечима. — Ні, ні, не дякуйте, це я повинен вам бути вдячний, що проведу кілька годин у товаристві такої чарівної співрозмовниці!

За двадцять хвилин вони під’їжджали до будинку інституту. Машина зупинилась. Відчинилася хвіртка, до машини повагом попрямував охоронець Гаврилович.

— Терпець, терпець, — кректав він.

Угледівши в машині незнайомого, Гаврилович суворо спитав:

— Кого везете?

— Це наш гість, містер Крайфорд, — відповів Крищук.

— А, містер-твістер, пани-добродії, — невдоволено замурмотів Гаврилович, розчиняючи ворота.

— What’s «містери-твістери»? — поцікавився професор.

— Це… це… — запнулася Рилова, — те саме, що й «сеньйор», «мсьє».

— А, товарич, — зметикував містер Крайфорд і, коли машина рушила, схвально підморгнув Гавриловичу, вигукнув. — Спасіба!

Якби професор кілька секунд тому не прочитав на фронтоні будинку «Інститут астрохімії», то, увійшовши разом із своїми супутниками до великого приміщення на другому поверсі, заприсягся, що знаходиться у цеху якогось заводу.

В залі стояли звичайнісінькі верстати, навколо яких метушилися люди в комбінезонах. Від гуркоту моторів було шумно. Проте цей шум перекривали звуки, що линули з невидимого гучномовця.