— Дмитрику, — благав з репродуктора жіночий голос, — титану лишилося на п’ять хвилин. Де твоя совість?

— Дмитре Петровичу, — негайно підключився м’який баритон, — я просив би вас швидше рухатися, кінчається вуглець.

Та, мабуть, у цьому залі професорові нічого було робити, бо Крищук попросив його пройти далі. Відчинилися двері, і професор, нарешті, потрапив в затишний кабінет, з широким диваном, м’якими кріслами і примхливо вигнутими настільними лампами. Тут можна було розмовляти спокійно.

Але Крищук мовчки натиснув якусь кнопку, й одразу співробітниця — виявилось, що це була Рилова, вже переодягнена в інститутський комбінезон, — принесла невеличкий пакунок. Крищук вийняв з нього кілька фотографій і передав їх професорові. Містер Крайфорд зрозумів, що це й є предмет його консультації і не вагаючись почав роздивлятися знімки. Та його витримки вистачило ненадовго.

— Хай йому біс! — вигукнув професор. — Де ви дістали такий чудовий екземпляр гомілкової кістки індрикотерія? А втім, заждіть… Чи індрикотерій це? Вони ж мали зовсім інший тип зчленування… А, з другого боку, загальний вигляд… — думав уголос професор. — Дивна річ! Панове, це безсумнівно новий вид! Яка кістка! Як збереглася!.. Стривайте, а розміри? — схаменувся він.

Крищук вказав професорові на масштаб, поданий унизу знімка.

— Що? — скрикнув Крайфорд. — Два з половиною метри? Це маяччя, не кажіть мені нічого. Шістдесят сантиметрів, чуєте, шістдесят — і не більше! Адже при таких розмірах гомілкової сам індрикотерій чи схожа на нього тварина була б завбільшки тридцять метрів. Це неймовірно!..

— Але на індрикотерія це все-таки скидається? — з незрозумілою багатозначністю спитав Крищук.

— Не кажіть мені цього слова… «Індрикотерій!» — гнівно закричав професор. — Це нісенітниця… цього не може бути!..

— Тоді, — розвів руками Крищук, — ходімо далі.

Містер Крайфорд, сердито повторюючи — «індрикотерій, індрикотерій», надів запропонований йому халат і, забувши про ввічливість гостя, майже наказав, звертаючись до Крищука: