— Ну, показуйте ваше чудо!

Нове приміщення було таке ж велике, як перше, що його професор охрестив у думці «машинним залом». Тільки тут усе блищало. Білим було геть усе: стіни, стеля, підлога, чудернацькі механізми посеред зали, простирадло, що вкривало якийсь предмет на білому столі.

Зліва біля стіни, перед екраном телевізора, стояв огрядний чоловік у майці і, витираючи спітнілий лоб, бубонів у мікрофон:

— От, удружив ти мені, Дмитрику, спасибі. У найцікавішому місці припинили дослід. І все через фосфор. Тобі скажуть спасибі всі. Я скажу, скаже і Крищук.

— Кому це він так старанно дякує? — поцікавився містер Крайфорд, почувши знайоме слово.

— Це так… — ухилився од відповіді Крищук, показуючи на стіл. — Прошу, професоре.

Рилова зняла простирадло, і професор побачив велику скляну посудину, де лежала саме та кістка, зображення якої він кілька хвилин тому роздивлявся на фотознімку. Розмір її, справді, був не менше двох з половиною метрів.

— Боже мій! — благоговійно промовив містер Крайфорд. Витягнувши, мов гусак, шию, він почав обережно підходити до експоната. За два кроки від нього професор обернувся і мало не простогнав: — Але ж це неможливо, панове!

Потім він стрибнув уперед і нахилився над столом. Коли через дві хвилини Крайфорд підвів голову, він був блідий, але дуже спокійний, та присутні добре розуміли, чого вартий професорові цей спокій.

— Панове, — тихо почав Крайфорд, — я вважаю, що ця містифікація не витримує критики навіть як жарт.

— Дозвольте, професоре… — спробував зупинити його Крищук.

— Так, навіть як жарт… Я б не поважав себе, коли б дозволив прийняти од вас вибачення. Покажіть, де тут вихід.

— Шановний професоре, я, на жаль, не маю часу вам пояснювати, але, повірте, це справжня кістка, найсправжнісінька…