– В тому, що, вдаючись до осудливих засобів, надміру подовжили сон громадян Тристауна і тим самим внесли хаос у ділове життя міста.

– Але, шановні судді, я зовсім не намагався подовжити час сну. Я тільки виконував замовлення, про які тут стільки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода ділової ініціативи…

– То хто ж, як на вас, винуватий? – перебив його прокурор. – Хто викликав у Тристауні «сонну небезпеку», котра загрожує охопити всю країну?

– Винуваті фабриканти снотворного, – сказав Макгроун.

По залу покотив шумок.

– А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з’явилась ваша фірма, снотворні пилюлі не були такі популярні? – саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантію.

Багатозначна пауза примусила всіх затамувати подих.

– Ні, в усьому винні ви, Чарлзе Макгроун, – урочисто проголосив прокурор.

– З усією відповідальністю заявляю: я ні в чому не винуватий! – Макгроун несподівано перейшов на крик. – Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам’ятник ще за життя поставиш. Вписати моє ім’я золотими літерами в книгу почесних громадян Тристауна.

Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Сліпучі спалахи юпітерів освітлювали натхненне обличчя Макгроуна і його простягнену руку.

– Я давав людям радість, – басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест судді.

– Але тільки вві сні, – встиг зауважити прокурор, коли Чарлі на мить змовк, щоб перевести подих.

– Так, у сні! – підхопив Макгроун. – А хто винуватий, що вони не бачать її насправді?

– Припинити! – заволав прокурор. Але Макгроун уже розійшовся.

– У мої сни люди тікали, аби хоч трохи відпочити від горя й клопотів, від скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе із собою атомна цивілізація. Я створив майстерню радощів.

– Примарних! – докинув прокурор.