Ми зайшли в кесон, роздяглись, і Вандерхузе почав ретельно обчищати свою доху від присталих реп’яхів і колючок. Я не став його чекати і пішов до Майки. Майка лежала на ліжку, підібгавши ноги, повернувшись обличчям до стіни. Ця поза мені відразу дещо нагадала, і я сказав собі: ану ж бо, спокійніше, без усіляких там шмарклів і співчуттів. Я сів за стіл, побарабанив пальцями і поцікавився найділовішим тоном:
— Слухай, корабель дійсно старий? Вандер каже, що він розбився багато років тому. Це так?
— Так, — не відразу відповіла Майка у стіну.
Я покосився на неї. Гострі котячі кігті проборознили по моїй душі, але я продовжував усе так само діловито:
— Скільки це — багато років? Десять? Двадцять? Нісенітниця якась виходить. Планету ж було відкрито лише два роки тому…
Майка не відповіла. Я знову побарабанив пальцями і сказав уже нижчим тоном, але все ще по-діловому:
— Хоча, звичайно, це могли бути першопрохідники… Які-небудь приватні дослідники… Як я зрозумів, їх там було двоє?
Тут вона раптом підхопилася на ліжку і сіла обличчям до мене, впершись долонями у покривало.
— Двоє! — крикнула вона. — Так! Двоє! Коряжино ти бездушна! Дровиняко!
— Зачекай, — промимрив я спантеличено. — Чого ти…
— Ти чого сюди прийшов? — продовжувала вона майже пошепки. — Ти до роботів своїх іди, із ними й обговорюй, скільки там років минуло, яка нісенітниця виходить, чому їх там двоє, а не троє, не семеро…
— Та стривай, Майко! — сказав я розпачливо. — Я ж зовсім не те хотів…
Вона затулила обличчя руками і нерозбірливо проговорила:
— У них усі кістки переламані… Але вони ще жили… Намагалися щось робити… Слухай, — попросила вона, забравши руки з обличчя, — іди, будь ласка. Я скоро вийду. Скоро.
Я обережно підвівся і вийшов. Мені хотілось її обійняти, сказати що-небудь лагідне, втішне, проте втішати я не вмів. У коридорі мною раптом затрусило. Я зупинився і зачекав, коли це минеться. Оце так деньочок сьогодні! І не розкажеш нікому. Та й не варто, напевно. Я розплющив очі і побачив, що у дверях рубки стоїть Вандерхузе і дивиться на мене.