На складання меню мені знадобилося не менше півгодини. Це були важкі півгодини, але я зробив усе, що міг. Потім я ввімкнув кухаря, втовкмачив йому меню і пішов поглянути, як працюють мої хлоп’ята.

Уже на порозі рубки я помітив, що трапилася НП

Все попливло мені перед очима. Кібери були тут, біля корабля. Вони товклися біля вантажного люка, всі троє, легенько відштовхуючи один другого, так ніби кожен намагався першим потрапити до трюму. Це було неможливо, це було непристойно, це було страшно.

Вони немов намагалися якомога швидше опинитися у трюмі, від чогось сховатись, урятуватися… Відоме таке явище другої природи — оскаженілий робот, воно трапляється дуже рідко, а про оскаженілого будівельного робота я не чув ніколи. Однак мої нерви були настільки накручені, що зараз я був готовий до цього. Та нічого не сталося. Помітивши мене, Том припинив вовтузитись і ввімкнув сигнал «чекаю вказівок». Я рішуче показав йому руками: «Повернутись на місце, продовжувати виконання програми». Том слухняно ввімкнув задній хід, розвернувся і покотив назад на майданчик. Джек і Рекс, зрозуміло, посунули за ним. А я все стояв біля люка, в горлі у мене пересохло, коліна ослабли, і мені дуже хотілося присісти.

Але я не присів. Я почав приводити себе до ладу. Доха на мені була застібнута косо-криво, вуха мерзли, на чолі і на щоках швидко застигав піт. Повільно, намагаючись контролювати всі свої рухи, я витер обличчя, застібнувся як слід, насунув на очі капюшон, натягнув рукавички. Сором зізнаватися, звичайно, але я відчував страх. Власне кажучи, це вже був не сам страх, це були залишки пережитого страху, змішані з соромом. Кібертехнік, що злякався власних кіберів… Мені стало цілком зрозуміло, що про цей випадок я ніколи і нікому не розповім. Чорт забирай, у мене ж ноги трусилися, вони в мене й зараз якісь ватяні, і найбільше на світі мені зараз хочеться повернутися на корабель, спокійно, по-діловому обдумати події, розібратися. Довідники деякі переглянути. А насправді я, мабуть, просто боюся наближатися до моїх хлоп’ят…