Сьогодні моя Оришка, видно, в гуманному настрої:

пливе з кошиком і посміхається. Чи удої збільшились, чи, може, весна на неї впливає?

Я люблю щиру відвертість і не криюсь, що дома Оришка іноді бере наді мною верх, але в саду - ніколи! Це моя резиденція, моя лабораторія, і тут усе за мене' і таблички на контрольних деревах, і схрещені гібриди в марлевих капшуках, і цитруси в траншеях, і всі мої дияволиці-помічниці. Це так, як у медсанбатівській операційній - хто переступає через її поріг, одразу підпадає під владу старшого, а старший на острові якраз я, Оришчин Микита, чи то пак, Микита Іванович Братусь!

В найурочистіші для саду дні при повносвітлому, ось як зараз, відкритті весни, чи пізніше, в пору буйного квітування, чи вже в тріумф золотого врожаю - в такі дні напевне можу сказати, що Оришка мене… побоюється. Стає добра, м'яка, хоч у вухо її клади, і в усьому мене слухається. Та й як їй не слухатись, коли бачить, що мене тут усі дерева слухаються! Залежно від моїх бажань ростуть нижчі або вищі, з плакучою або з пірамідальною кроною - формую їх я. “З Микитою треба бути в саду чемнішою, - мабуть, думає собі Оришка. - Бо він тут, як чаклун у своєму царстві, що захоче, те й зробить. Тупне ногою, крикне: “Стань Оришко, суницею!”, і станеш привселюдно суницею”.

- Ти сьогодні, бабунику, в настрої… Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела?

- А таки встигла, Микито…

Бач, як вгадав!… Ще б пак не вгадати: відомо, що вона кожного, хто зайде до неї на ферму, спочатку як слід вилає (здебільшого нізащо), а тоді вже розпитає, чого прийшов, у якій справі, і погомонить з тобою цілком людяно.

Дивно, як тільки з нею там корови уживаються? Мало того: “Ми, каже, сердитого сторожа на фермі не тримаємо. Він нам корів нервує”. А сама вона їх не нервує! Мабуть, уже наші селекціонери вивели якусь нову породу корів з волячими нервами.