Як млиновеі коло...
I знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Пiд кожухом тепло-тепло...
I на серцi тепло-тепло...
* * *Раптом над вухом:
- Доброго ранку! Заснули?!
- Драстуйте! Невже заснув?!
- А вже й снiданок на столi! Ходiмте!
- Ходiмо.
- А де ж ваша рушниця?
- Нема... Дивись. Сюди-туди - нема рушницi.
- Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе...
- Неприімно! Не кажiть хоч нiкому!
III
Додому ви все-таки зайпя привезли.
- А де ж рушниця? - питаіться посемейство.
- Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заіць.
Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.
- Будьмо!
- Будьмо!
По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтаіться:
- Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.
1945
ВЕДМIДЬ
I
Ведмiдь у нас на Вкраїнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.
Були б ведмедi, - довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь - звiр великий i реве: може перелякати.
Один мiй приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам'ятаю, колись дiстали таку телеграму аж iз Вологодської областi - "Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зггг приїздiть негайно..." - довго вдивлявся у ту телеграму й каже: