Це не значило, що я сидів без діла. Дядько був фермером і знайшов для мене роботу: з ранку до вечора я пас свині й корови, поганяв коней на оранці, доглядав вівці, годував телят… Одне слово, шість днів на тиждень мені й угору ніколи було глянути. Не працював я тільки в неділю. Не тому, що дядько був людиною богобоязливою, а тому, що такий був звичай: в цей день ніхто не працював. Усе село суворо дотримувалось цього звичаю, і дядько мусив йому коритися. Якби не це, я впевнений, що він заставив би мене працювати й у неділю.

Через те, що дядько релігією не цікавився, мене не силували ходити до церкви, і я міг цілу неділю гуляти й робити, що хочу. Ви розумієте, що я віддавав перевагу не полям з їх живоплотами й канавами. Блакитне море, яке лежало перед моїми очима, вабило мене значно дужче, ніж видирання пташиних гнізд чи інші сільські розваги. Як тільки мені траплялась можливість втекти з дому, я йшов до моря і або плавав з своїм другом Гаррі Блю, який катав по бухті приїжджих, або залазив у ялик і плавав самостійно. Так минали в мене неділі.

Коли моя мати була ще жива, мене вчили, що грішно марнувати неділю в неробстві. Але, дивлячись на дядька, я змінив свої погляди і почав вважати неділю найвеселішим днем тижня.

Проте одна з неділь виявилась для мене зовсім не веселою. Навіть більше, вона була жахливим і мало не останнім днем мого життя. В цій пригоді, як завжди, брала участь моя улюблена стихія — море.

Розділ V

РИФ

Ранок тієї неділі був напрочуд гарний, мабуть, найкращий з усіх, які пам'ятаю. Яскраво світило травневе сонце, пташки сповнювали повітря радісною музикою своїх співів. Різкі і сильні голоси дроздів спліталися з ніжними трелями жайворонків, без угаву кувала зозуля, перелітаючи з дерева на дерево. У повітрі стояв міцний і приємний запах, схожий на запах мигдалю: цвів білий глід, і легенький вітерець розносив аромат його квітів.