— Мішаний ліс, — вдоволено промовив він. — Сподіваюся, ми тут знайдемо все необхідне.

І він поклав за пазуху дві парасольки кмину.

— Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокійливо, — додав Муфтик, глибоко дихаючи. — А коли ще згодом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане душевна рівновага.

Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.

— Тут мені знайомий кожен клаптик землі, —; сумно зронив Півчеревичок. — Знайомий і незнайомий водночас.

— Усе змінюється, — кивнув Мохобородько. — Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.

Друзі неквапно просувалися у лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого тетерюка, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака — той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.

Час од часу Мохобородько пояснював, у яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.

— Кмин марно шукати на вологій землі, — наставляв він. — Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя дороги. А коли ми дістанемося струмка, тоді вже пильнуйте бобівник і валеріану.

Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.

— Ого! — раптом вигукнув Муфтик. — Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рослина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.

— Правильно, — кивнув Мохобородько. — Це і є бобівник. Обірви з нього листя.