Правда, лиш продовження. Початок, — про що раніше Огульчанський мені розповідав, — вдалося передати приятелеві, який відвіз «крамольний доробок небезпечного антирадянщика» в рідне село до матері. Разом і закопали у сараї дбайливо загорнуту у целофан течку. Матір син попередив, щоб про схованку ніде не проговорилась, бо тоді його, сина, чекатимуть тяжкі прикрощі або й ув’язнення. Минули роки. Померла мати. Прийшли кращі часи. Юрій Огульчанський нагадав приятелеві про заховані спогади. На жаль, течки на тому місці, де її було закопано, не виявилося. Мати її або переховала, а скоріше всього, зі страху за сина, комуніста й начальника, просто спалила, бо де тільки син той пакунок зі спогадами не шукав, але його нема.

Із собору ми з Огульчанським пішли в Ботанічний сад. Розповідаючи про зустріч Ярини із «зв 'язковим від хлопців», який показував машинописи й рукописи батькових творів, пропонуючи їх викупити, про дзвінок до мене, про те, як я запитав, чи всі є спогади — від гіочатку до кінця, і про те, як мені було дано ствердну відповідь, — я пильно придивлявся до виразу обличчя Ю. О. Його подив був щирим: «Звідки в них початок?» Потім розмірковував, — а може, землячок із переляку одразу й відніс спогади в КДБ? Може, кадебісти знали, кому Ю. О. віддав спогади на сховок іпритисли керівного товариша?.. А може, побували і в рідному селі й «розкололи» його матір… Одне слово, багато було «може»…

Сьогодні увечері Ю. О. поїхав розшукати свого приятеля й розпитати про загадкову його поведінку. А я тим часом дістав із валізи, де зберігається архів Б. А.-Д., копії протоколів обшуків, мав копію протоколу обшуку і в Ю. О., і вже вкотре заходився ці документи вивчати, зосередившись на записах, що стосувалися вилучених спогадів… І знову поставали нові загадки…

15 березня 1995 року. Зустрічі вчора у видавництві Олени Теліги не відбулося: загадкова особа не з’явилася. Невже щось насторожило чи якась інша причина?