Минали місяці за місяцями, і я терпляче чекав: коли спогади насправді є, то теперішні їхні власники таки обізвуться. Але друзі Бориса Дмитровича й далі турбували СБУ, вимагаючи повернути спогади. І ось моя нотатка у щоденнику від 1 квітня 1996 року.

У п’ятницю 29 березня 1996 року побував у СБУ. Запросив для розмови Кулаківський Петро Карпович. З ним був (а зустріч відбувалася у кімнаті приймального корпусу) Гончар Андрій Максимович. Обидва полковники, і, як я зрозумів, обидва працівники архівного відділу своєї установи. Привід запросин: Володимир Сіренко — поет із Дніпропетровщини, який по-синівськи любив Бориса Дмитровича, — звернувся в СБУ із клопотанням про повернення спогадів Б. А.-Д. Полковники в один голос мені пояснювали, що спогадів у них нема. Я визначаю собі лінію поведінки. Спершу підкреслив, що і Сіренко, й інші люди клопочуться про спогади з власної ініціативи, мого впливу тут нема. І зупинити прагнення шанувальників А.-Д. немає змоги, поки питання зі спогадами не вирішиться позитивно. Бо відтоді, як 89-го року на клопотання громадськості було офіційно в КДБ повідомлено, що спогади знищено, — відтоді люди й не повірили: ні в Спілці письменників, ні серед «виводка» А.-Д. І на це були підстави. В мене щодо цієї ситуації теж є своя думка. Тепер я ще більше зрозумів значущість документального доробку Б. А.-Д. Після публікацій спогадів про СВУ та літературно-політичну ситуацію початку 30-х років я збагнув, що свідчення про революційні події в Україні 1917–1920 років — то надбання народу. То великий духовний та історичний скарб. Тому по-новому осмислюю й акт про знищення цих спогадів. Там було сказано, що вони не мають ніякої матеріальної та історичної цінності, тому «подлежат уничтожению». Постає питання: хто, на якій підставі давав таку хибну оцінку? Хто підписував цей акт? Тому прошу дати спадкоємниці ксерокопію акта. Справу зі спогадами треба вивчити, і, може, хай би цим зайнялася прокуратура.