Вислухавши загадкову новину, я одразу засумнівався, бо як може зберегтися те, що знищено. Тут можлива підробка, фальсифікація. Тож настійно попрохав: коли посередник об’явиться з батьковими спогадами, я хотів би на них глянути. Ярина зі мною погодилася й пообіцяла, що про все мені одразу повідомить. І ось нотатка в моєму щоденнику від 10 лютого 1995 року:

Від «хлопців» звернувся посередник до Ярини, показав «Післяслово» батькових спогадів, зажадавши за всі спогади три тисячі доларів. Ярина звернулася до мене за порадою: «Що робити?» — «Якщо вони мають повністю спогади, тоді варто поторгуватися…» — відповів їй і попрохав, щоб цю загадкову справу доручила мені. Вона дала згоду.

9 березня 1995 року. Щойно мені зателефонувала загадкова особа. Чоловічий голос, правильна українська мова, ледь помітні нюанси. Я їх уже давно чув, уже вони мені знайомі, ці нюанси у мові, оця тепер так мало вживана клична форма звертання, оця натренована чемність…

— Борисе Олексійовичу, я за порадою Ярини Борисівни…

Справді, це він — «посередник»… І хвилююсь, і тішуся…

— Я відносно спогадів. Ярина Борисівна поставила умову, щоб тільки до вас звертатися.

— Гаразд. Але ви маєте спогади повністю? Від початку до кінця?

— Так…

— Найголовніше, я мушу переконатися у справжності спогадів…

— Розумію… Треба зустрітись.

Домовилися зустрітися о 16 годині наступного вівторка в Ярининому офісі у видавництві імені Олени Теліги.

11 березня 1995 року. Зустрічався з Юрком Огульчанським. Побачилися у Володимирському соборі. Зустріч із цим тестевим приятелем мені була вкрай потрібна. Адже саме в нього було вилучено спогади.