Отаман устав, підійшов до причинених дверей і гукнув до господаря:

— Донате Пилиповичу! Став на стіл печене й варене — треба пригостити добрих людей. — Потім вийшов на ганок і до своєї старшини: — Панове, на вечерю!

До кімнати увійшло четверо засмаглих чоловіків, мабуть, колишніх солдатів, поскидали з себе зброю і, поставивши її в кутку, підійшли до столу, спідлоба поглядаючи на нас.

— Це мої сотники — майстри ганяти більшовиків. Хоч у кожного з них не набереться й півсотні вояків, та навчились, бісові сини, наганяти страху на тисячу більшовиків. Отой, Михайло Переступ, — показав отаман на низенького похмурого чоловічка, — додумався лякати більшовиків своєю «гарматою»: вибив у барилі денце, а в другому денці провертів дірку і вставив у неї дуло обрізана

Усі зареготали, а Михайло Переступ трохи зніяковів від свого «винаходу».

— Шкоди його «гармата» не завдає ворогові ніякої, а страшить дуже! — сказав другий старшина, ляскаючи Переступа по плечу.

— Недарма ж більшовики допитуються в усіх, кого побачать з наших місць, — відкіля в повстанців гармати, чи то німці їм залишили, чи антанта підкинула? — процідив збоку кремезний чолов’яга.

— А це, — показав рукою в наш бік отаман, — наші дорогі гості. Вони — політики, а бачите, ризикують своїм життям не менше за нас: аж з самого Києва доплуганились сюди!

Тим часом господар, худорлявий заклопотаний дядько, зовсім не схожий на тих пузатих куркулів з вишкіреними зубами на радянських плакатах, спритно брав від своєї огрядної жінки «печене й варене», яке вона подавала з порога, не заходячи до світлиці, і швидко розставляв на столі миски й полумиски. Наостанку він приніс скляного глека з жовтавою рідиною і поставив на стіл кілька череп’яних горняток.