шукача правди, який свою віднайдену істину захищатиме перед цілим світом, користуючись по-молодечому задерикуватим кличем: «Налітайте, воріженьки, сам вас накликаю!» Тож усвідомлення того, що спогади Антоненка-Давидовича про революційні події в Україні 1917–1920 років, про боротьбу за Українську Народну Республіку, в армії якої Борис Давидів відважно воював, додавало ще глибшої печалі, - невже ці неоціненні свідчення, це національне надбання навіки втрачено? В таке не хотілося вірити нікому. Може ж таки, десь воно збереглося… Адже знайшовся український патріот, інженер, невтомний збирач рукописів відомих письменників Юрій П’ядик, який свого часу зумів у самого Бориса Дмитровича випросити копії нині опублікованих спогадів, і ось вони щасливо дійшли до людей… А хіба подібного не могло статися зі спогадами, які знищило КДБ? Але на це питання втішної, обнадійливої відповіді Не могло бути, бо Борис Дмитрович своїх найближчих друзів попередив, що задля конспірації спогади він друкував лише в одному примірнику. Не робив також ніяких чорнових заготовок. Тож на диво сподіватися було годі.

А все ж диво сталося! Не пригадую вже точно коли, певне, це було під кінець цього ж 1994 року, до мене на нову квартиру подзвонила Ярина, і я зрозумів, що сталося щось надзвичайне, бо ми з нею після розлуки спілкувалися лиш у виняткових випадках. Справді, молодша донька Антоненка-Давидовича повідомила, що до неї на роботу (працювала вона тоді директором видавництва імені Олени Теліги) заходив загадковий чоловік, що назвав себе посередником від хлопців, які мають твори її батька. І показав машинопис з правками рукою Антоненка-Давидовича. Далі похвалився, що вони мають «Сибірські новели», «Тюремні вірші», ну й багато інших творів в рукописах та машинописах. Зрозуміло, за ці твори вони хочуть певну плату… Ярина одразу ж поцікавилася в «посередника», чи його «хлопці» не мають батькових спогадів. Відповідь була невиразною. Тоді Ярина сказала, що названі ним твори вже друковані, тому вони її мало цікавлять,_#хоча на все те треба було б глянути. А от якщо «хлопці» мають батькові спогади, ось тоді й будемо говорити…