Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чула та лагідна дівчина, яка вона розумна й начитана... Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за все своє життя.

— Вона дуже здивувалася, дізнавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.

— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: "Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати". От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!

— Твоя Інна справжнє чудо!

— Ясна річ, — підтвердив Леопольд.

— А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я,

— Влітку буде дев'ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.

— Блондинка чи брюнетка?

— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.

— Так ти й кольори розрізняєш?

— Звісно. Я ж не каліка. А що?

— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — вважається загальновідомим, що всі коти дальтоніки. В кожнім разі, так стверджують вчені.

— Пхе, дурниці! Ті вчені нічого не тямлять в котах.

— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи в вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках... До речі, Інна гарна?

— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли ти побачиш її, то неодмінно закохаєшся.

— А знаєш, котику, я вже починаю закохуватися в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути в кімнаті світло.

Розділ 2