А вночі я бачив жахливий сон: ніби я прокинувся і виявив, що Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — проте він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі знову прокинувся...

Друге моє пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький, Леопольда ніде не було. Я довго шукав його, аж поки не збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що він лише наснився мені. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився... Тоді я прокинувся втретє — уже насправді.

Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.

— Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.

— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошну паморозь у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я почував себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.

— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.

Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.

— Це було б дуже прикро, — промовив я, відповідаючи вголос на свої думки.

— Ти про що?

Я коротко переказав йому свій сон.

— А ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.

Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.

— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?

— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж кожного ранку приймає душ. Щоправда, їй не треба голитися.

— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.

За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Влаштувавшись у кріслі, я сьорбав каву й палив сигарету, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.