А я все мовчав, тільки знай собі скрушно зітхав. Врешті-решт Леопольд не витримав:

— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?

Я вже вкотре зітхнув.

— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.

— З якого це дива?

— Бо вона забере тебе. Адже так?

— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.

— Але й мені ти припав до душі, — сказав я. — І я не хочу, щоб ти зник з мого життя.

Леопольд здивовано нявкнув:

— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб'єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?

Я енергійно скуйовдив свою чуприну.

— Нікого в мене немає, але... Це тільки легко сказати — потоваришуй. А в дійсності... У нас, людей, все не так просто.

— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі дивна в цьому відношенні. Хлопці довкола неї так і в'ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю... Ох, Інна тоді розсердилася! Вона прибрала поважного вигляду — стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: "Хай я дурна, та я все одно вірю. І чекаю. І далі чекатиму!"

Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен з сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний...

— Я не принц, — скрушно резюмував я. — І анітрохи не схожий на принца.