— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно вирік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.

— Принц, це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.

Кіт чмихнув.

— Красно дякую! — саркастично мовив він. — Просвітив!

Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те ж. Врешті Леопольд заговорив:

— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Щодо цього можеш не турбуватися.

— Га?! — Я саме припалював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.

— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.

— Он як? І звідки така певність?

— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.

Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене. Проте, наскільки я міг судити, він говорив цілком серйозно

— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.

— Для мене достатньо, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо... Гадаєш, це я навмання пішов саме за тобою, а не з кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені треба. Вже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер я точно знаю, що ви з Інною — два чобота пара... чи два черевика... словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Прямо в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.

Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, лише для годиться промимрив:

— Забагато на себе береш... — хоча в душі цілком поділяв думку кота.

— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай з себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах твоїх бачу, що ти згоден зі мною.