Я збентежено потупив свої зрадливі очі.

— Ну, припустімо...

— Не "припустімо", а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.

— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.

— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.

Я зітхнув:

— Ну, що ж... Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні, як брат та сестра. Це також було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що... Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Ти знаєш, де вона мешкає?

— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.

— Може, якісь назви згадаєш?

— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати я не вмію, а з розмов... ні, не пам'ятаю — людською мовою, мається на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша географія нічим не зарадить... Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.

— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.

Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.

— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.

— Навчається в університеті.

— В якому?

— Як це в якому? Хіба він не один?

— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча... — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його "універом"?