Отож на сьогодні мої пошуки скінчилися. Оскільки наступного дня була неділя, дівчата не могли зустрітися з Інною раніше, ніж у понеділок. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати їй, що заблудлий кіт у мене. На разі це було все, що я міг зробити.

З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, я шкодував, що знайомство з Інною відкладається, проте з іншого — мене тішила думка, що якнайменше до завтра кіт залишається в мене.

Поблизу нікого не було, тож я дозволив собі заговорити до Леопольда:

— А знаєш, котику, я так боявся що ти надумаєш порозмовляти з дівчатами.

— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.

Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.

— Ба! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?

— Ха! Так ти ж сам їм сказав!

Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.

— Господи! Але ж я дурний!

— Ще б пак! — ствердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: "Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут навчався..." Тьху на тебе!

Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невеличку площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. Нарешті я збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, і тому не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий...