— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що говорив. Усі мої думки були зайняті тобою — аби тільки ти мовчав.

— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.

Дідуган пильно придивився до нас, скрушно похитав головою, підійшов і сів поруч.

— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти...

— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто ігноруючи присутність дідугана.

— Либонь вони подумали, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.

— А навіщо?

— Аби дізнатись її адресу чи номер телефона.

— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?

— Цілком можливо. З моєю-то історією... — І я важко зітхнув.

— Так що ж будемо робити? — запитав кіт. — Повернемося?

— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж все одно не повірять!

— Не повірять, це точно, — устряв дідуган. — Я теж не вірю. Це мені тільки здається, що кіт розмовляє.

— Коли здається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?

— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, так післязавтра вже напевно.

— А раптом забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?

— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.

— У понеділок мене тут не буде, — категорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.

Леопольд заліз мені на коліна.

— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на дідугана. — Нічого нам тут засиджуватися.

Я взяв його на руки й підвівся.