— Що ж, ходімо.

— Arrivederci, amico

— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хусточкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби...

За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Дідуган дивився нам услід; погляд його був тьмяний і спустошений...

Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, то ні водій, ні пасажири і в гадці не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні, вікопомні рядки у книгу їхнього понурого, сповненого буденщини та повсякденних клопотів, життя.

А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, що також був з котом, певніше, як з'ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білявою кішечкою. Сідаючи на це місце, я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.

Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і білява кішка жваво щось муркотіли одне до одного — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Одне слово, ідилія.

Ідилія, проте, тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав мені на вухо:

— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Інакше я заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.

Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув йому в очі. Погляд його був сповнений рішучості; я збагнув, що в разі відмови він не забариться виконати свою погрозу, і, скорившись долі, повернувся до "того типа", який виявився миршавим чоловічком років сорока.

— Даруйте, добродію, — несміливо озвався я, — чи не могли б ви... гм... цього... продати свою кішку?

Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.