— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.

Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний я.

Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:

— Іще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало в моїх вустах недостатньо цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.

Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах замиготіли пожадливі вогники.

— Кішка ця рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.

А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.

— Ти що, чоловіче, блекоти об'ївся? — голосно вигукну він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п'янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні, як компенсацію за втрату часу й можливі моральні збитки... ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.

Миршавий аж скам'янів. Лице його видовжилось, мертвотно зблідло, вирячені очі налилися кров'ю й мало не повилазили з орбіт.

Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п'яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, від чого тролейбус хитало з боку в бік, мов яхту при легкому бризі.

— До твого відома, чоловіче люб'язний, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п'яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, по смерті якої він привласнив її, вірніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!