Миршавий рвучко підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.

— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.

Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: якщо не знаєш, що робити, то краще не робити нічого. Оскільки я не здобувся на якусь розумну (чи, принаймні, дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:

— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що я мав велику приємність від знайомства з тобою.

— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.

Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері повідчинялися.

— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.

Миршавий кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув куди очі дивилися.

Водій, здавалося, тільки чекав цього — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні, як і перше, панувала напружена тиша. Навіть новоприбулі принишкли, насторожені неприродною мовчанкою решти присутніх.

Позаяк поруч мене звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволено муркочучи, тулились одне до одного.

— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.

Я кивнув:

— Чудово вас розумію, друзі... Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.

— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це відразу, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.

— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.

— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.

— То якої ж ти породи?

— Не знаю... Цебто не пам'ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ані найменшого стосунку до сіамської.