— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.

— Ну і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд. — Гарна?

— Заткни пельку, кажу тобі! — на обличчя мені набігла краска сорому, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, гротескне, ірраціональне...

З ванної почувся Іннин голос:

— Владиславе!

— Га? — Я миттю опинився під дверима.

— У тебе є щось надягти? Якийсь халатик, абощо?

Я замислено потер чоло.

— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?

— А вона... досить довга?

— Так.

— Тоді неси.

— Більше нічого не треба? — наостанку спитав я.

— Ну, іще... оце...

— Гаразд, — сказав я. — Принесу й "оце".

"У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини, — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики..."

За сніданком ми не обмовилися жодним словом. Попервах Леопольд намагався був зав'язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився на нас і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.

Попоївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з іншого.

І все мовчали...

Напевно, це був один з найскрутніших моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я чудово розумів, що ініціатива має виходити від мене, та все ніяк не міг добрати потрібних слів.