"Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш..."

"Інно, як тільки я побачив тебе..."

"Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що..."

"Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках..."

Я цілком здавав собі справу, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, що мені потрібна тільки вона, вона одна... Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тим-то панічно боявся почути відповідь на зразок: "А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, звів, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!.." Я підозрював — куди.

Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна кинула на мене швидкий погляд і також узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. Тут-таки до кімнати зазирнув Леопольд.

— Ой, лишенько! — мовив він докірливо. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати палити.

Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум'янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.

У голову мені закралися котовбивчі думки.

А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:

— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, і ти особливо, Інно. Згадай-но, що ти казала вчора.

— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом по кімнаті.

— А то не пам'ятаєш! — Він пирхнув. — "Я дурна, котику! Я закохалася!" А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?

Я рвучко схопився на ноги з твердим наміром пожбурити Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.

Я машинально зачинив за ним двері, щоб він не заважав нам, а всі мої думки цілком були зайняті аналізом його останніх слів. Мабуть, добру хвилину я простояв, розгублено дивлячись на зачинені двері, потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.